Надії у розвитку ензимотерапії
Нинішня ензимотерапія, сформувалася як відповіді на нескінченні питання, що накопичувалися століттями в допитливих умах різних жерців, лікарів і перших універсальних вчених. Експериментальний підбір усіляких речовин, для приготування ліків з швидкою та видимою їх ефективністю, без розуміння механізмів його дії, у результаті змусив думати про незриму силу всіх цих соків, еліксирів та відварів. Усього кілька століть тому щасливі голови дослідників природи не знали, що існує цілий світ мікроречовин, які є динамічною основою всього живого. Ці речовини були названі ензимами, а науковий напрямок отримав назву – ензимологія. Сьогоднішній розвиток цієї молодої науки, більшою мірою визначається вже не старими питаннями, а отриманими на них відповідями з розумінням, що перед нами відкрилася безодня мікросвіту. Кожен фахівець, який займається дослідженнями в галузі нзимології, виразно розуміє, яку визначальну роль будуть виконувати ензими у розвитку майбутніх методів лікування різних захворювань. Бурхливо розвивається імунологія передбачає, що перемога над онкологічними захворюваннями лежить над області хіміотерапії чи опромінення, а області імунотерапії з визначальною роллю энзимов. В даний час багато провідних лабораторій світу, зробили цей напрямок пріоритетним у своїх дослідженнях та фармацевтичних розробках. Застосування ензимних сумішей при найскладніших метаболічних порушеннях дає дивовижні результати, що вселяють впевненість у тому, що ми знаходимося за кілька наукових кроків від принципово нових методів лікування.Історія розвитку ензимології
Житель Парижа Рене Антуан де Реомюр (1683 -1757), ставився до тих учених, універсальність яких у наш час вузьку спеціалізацію важко собі уявити. Він був одночасно фізіо ком, техніком і натуралістом, хоча найбільшу популярність він набув як ентомолог. В останні роки свого життя Реомюр прийшов до думки, що пошук таємничої перетворюючої сили необхідно вести там, де її прояв найбільш очевидний при подальшому перетворенні їжі в організмі, тобто при її засвоєнні. Він поділився цією думкою зі своїм приятелем Ладзаро Спалланцані, священиком з Павії, більш відомим як біолог, який виявив процеси регенерації та першу людину, яка здійснила штучне запліднення у тварин. Спалланцані пішов далі, припустивши, що шлунковий сік містить якусь речовину здатну розчиняти живі та неживі тканини. Після численних дослідів він видає книгу під назвою «Досліди пана абата Спалланцані з процесами травлення у людини та різних тварин». Вона вийшла в Лейпцигу німецькою мовою в 1785 році. Книга супроводжувалася коментарями його приятеля та вченого, пана Жана Сенеб’є (1742 -1809), який був міністром Женевської республіки у справах церкви. Він зробив практичні висновки з книги свого колеги і почав застосовувати компреси зі шлункового соку різних тварин для загоєння ран і виразок, а також для розчинення наростів і пухлин. Дивовижні результати такого лікування підштовхнули його до подальших експериментів та роздумів. Одного разу він прийшов до думки, що всі кислі рідини можуть містити в собі ті таємничі та благодійні речовини, про які говорить Спалланцані. Сенеб’є почав застосовувати у своїй лікарській практиці різні кислі склади та сольові розчини. Його дерматологічні успіхи лікування рослинними складами, що містять сіль, здобули широку популярність у Європі. У 1803 році вийшла його книга французькою мовою «Лікувальні соки тварин і рослин», де були описані способи приготування ліків із рослин на основі різних вин, оцту, сироватки та води. Сенеб’є був не першим, хто використовував у терапевтичних цілях так звані ферменти чи ензими, але він був першим, хто мав хоча б деяке уявлення про те, що лежить в основі цих процесів. Його дослідження та терапевтична практика викликали інтерес у багатьох учених того часу, давши поштовх до розвитку нової науки. Перше наукове уявлення у цій галузі було дано 1814 року, петербурзьким ученим К.С.Кирхгофом. Дріжджова речовина, що витягується з пророслого ячменю і має здатність перетворювати крохмаль на мальтозу, отримала назву амілаза. Це додало дослідницької пристрасті багатьом вченим у Європі, які міркували про природу живої тканини і прагнули виявити, що саме у шлунковому соку може викликати розщеплення білків. Тоді вже було науково відомо, що шлунковий сік містить соляну кислоту, і вважалося, що саме вона розщеплює білки в їжі, роблячи їх прийнятними для організму. Однак численні експерименти це припущення не підтверджували.
У 1836 році Теодор Шванн (автор клітинної теорії, завдяки якому стали відомі перші відомості про будову клітини і клітинний обмін речовин) вдалося ввиділити із шлункового соку речовину, яка в концентрованому стані могла розщеплювати та розчиняти білки. Шванн назвав цю речовину пепсином, який став першою з шуканих чудодійних речовин, здатних перетворювати білки – наріжні цеглини нашого життя. Для цього типу речовин тоді ще не існувало спеціальної назви. Про те, як ці речовини діють, можна було лише здогадуватися. У тому ж році, коли Шван описав пепсин, Берцеліус опублікував роботу, в якій писав: «Ми маємо достатні аргументи для припущення, що в рослинах і тваринах, між тканинами та рідинами відбуваються тисячі каталітичних процесів, що викликають безліч різних розщеплень. У них, можливо, ми відкриємо в майбутньому каталітичну силу живої тканини, з якої побудовано тілесні органи». Каталізатори! Точніше, біокаталізатори, тобто речовини, присутність яких викликає і прискорює зміну органічної субстанції! Поділом біокаталізаторів на діючі всередині та поза живою клітиною займався Луї Пастер. Він першим використовував термін «ферменти» для позначення біокаталізаторів, що викликають процеси бродіння, які називають фахівцями ферментацією. Трохи пізніше застосування цього терміну звузилося і почало ставитися тільки до ферментів, що діють усередині живої клітини. Німецький дослідник природи, лікар, професор фізіології Віллі Кюне в 1878 році почав використовувати для позначення біокаталізаторів, що діють також поза живими клітинами, термін «ензими», від грецького слова закваска. Поява двох назв «ферменти» і «ензими» викликала плутанину. Незважаючи на те, що в 1897 році було прийнято рішення всі без винятку біокаталізатори позначати лише терміном «ензим», у літературі та вживанні обидві назви використовуються досі. Подальший розвиток ензимології мало вибуховий характер у всьому світі. Майже всі публікації у цій галузі змінювали одна одну з калейдоскопічною швидкістю. Якщо на початку XIX століття був відомий лише один ензим, то в 1930 їх було вже вісімдесят, а в 1984 дві з половиною тисячі. До 1993 року у різні класи, типи та підтипи було включено вже три тисячі ензимів. Кінець цих пошуків все ще знаходиться за межами нашого огляду, хоча все більше дослідників вважає, що тунель скоро закінчиться. Всесвітня комісія з ензимів, що працює в рамках Міжнародного біохімічного союзу, визначила «остаточно» (!) шість головних ензимних груп, які за своїми впливами принципово відрізняються одна від одної. Цей науковий матеріал дав можливість не тільки поглиблювати знання про властивості цих речовин, а й визначати їхню комбінаторну дію на організм.
